Олімпіада

Сєдих Анастасія,

учениця Харківського ліцею №107

Учитель: Мариненко Ірина Юріївна

Роль Петербурга у формуванні Т.Шевченка як

національного українського поета

Творчість Тараса Григоровича Шевченка відома на весь світ. Ми вивчаємо її майже з першого класу. Для кожного є за честь мати вдома гордість української літератури – книгу «Кобзар». Ця невеличка книжечка з’явилась у Петербурзі. Надруковано в ній було всього вісім поезій. Але це було щось несподіване, нове, яке так глибоко з душі народу добуте.

Значну частину свого життя Тарас Шевченко прожив у Петербурзі. То чим же було для нього це місто? Тут він отримав «вольную», тут розкрився його геній, він здобув визнання, як художник і національний поет-пророк. Зрештою, поміж друзями й минули його «літа молодії»: Тарас Григорович був знайомий з К.Брюлловим, І.Сошенко, Є.Гребінкою, В.Жуковським та іншими видатними постатями й уого житті. Саме тут, у петербурзькому казематі й обірвалась молодість письменника, саме тут, Шевченко скінчив свої земні дні.

З тодішніх листів, творів поета видно, що панівним його настроєм була туга за Україною. І, як другий бік медалі, – відраза до того ж таки петербурзького. Такі слова Тарас Шевченко писав у посланні «До Основ’янка»:

А до того – Московщина,

Кругом чужі люде,

… Тяжко, батьку.

Жити з ворогами!

Як бачимо, прихований від сторонніх очей світ Шевченкових думок, до вінця наповнений Україною, і тільки нею.

Тарас Григорович у листах звертався до свого брата з проханням писати до нього не по-московському, а по-нашому», бо дуже він бажав «хоч через папір почути рідне слово». Згодом. У одному з листів Шевченко написав такі слова:

Бо москалі люде,

Тяжко з ними жити,

Немає з ким поплакати,

Ні поговорити.

У Петербурзі тоді не було нікого, хто б глибже і ясніше дивився на минуле й сучасне України. Суцільного, повного й певного світогляду письменник, ясна річ, ще не мав. Бачив лихо, але коріння не вмів дібратись.

У всякого своя доля. Йому вона пророчила Петербург. І, зрештою, ті роки були не найгіршими. Але розум, душа й талант Тараса Григоровича Шевченка належали тільки Україні. Це місто сформувало в ньому надзвичайний патріотизм і любов до рідного краю:

Як помру, то поховайте,

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій.

Тягло Владислав,

учень Харківської гімназії №46

ім .М.В.Ломоносова

Учитель: Александрова Вікторія Анатоліївна

Роль Петербурга у формуванні Тараса Шевченка

як національного українського поета

Тарас Шевченко, видатний син нашого народу, присвятив своє життя постійній боротьбі за майбутнє своєї Батьківщини. Мабуть, немає жодної хвилини, коли поет сидів склавши руки. Його незламний дух, нестримний пошук істини та прагнення встановити справедливість стали прикладом для наслідування, а думки назавжди залишилися на сторінках історії української нації.

Як відомо, творчість Шевченка була підкорена громадянській течії романтизму. Величезний вплив на свідомість та формування ідеалів поета мала Петербурзька школа романтиків. Саме тут талановитий Тарас виховав майстерність свої творчості. У школі Шевченко мав змогу поспілкуватися з Білозерським, з Пантелеймоном Кулішем, який потім став його другом. Саме в Санкт-Петербурзі у 1840 році вперше побачив світ «Кобзар».

На мою думку, місто Російської імперії відіграло значну роль у формуванні та становленні творчості відомого поета. Ідучи вулицями Петербурга, Шевченко не один раз зупинявся біля пам’ятників, читав напис «Первому – Вторая»… Можливо, саме тому опис цього міста в поемі «Сон» є найбільш правдивим, реалістичним.

Кожне слово Тараса Григоровича, мов іскра, викресана з душевних глибин, потрапляє у серце.

Солодовидченко Світлана,

учениця 9 класу Солоницівської гімназії №3

Дергачівської районної ради

                            Учитель: Бондар Тетяна Анатоліївна

Образ жінки у творчості Тараса Шевченка

У розмаїтті творчої спадщини Тараса Григоровича Шевченка одним із провідних мотивів є тема жіночої долі. Чимало натхненних поетичних рядків «Кобзаря» присвячено як матерям і сестрам, так і молодим дівчатам, наймичкам, покриткам.

У віршах і поемах образи постають то ніжні, ліричні, оповиті елегійним смутком, журливими роздумами над нещасливим коханням («Нащо мені чорні брови»), то трагічні, сповнені глибокої печалі («Катерина», «Мар’яна-черниця»). А доля жінки за часів Шевченка була справді складною…

По-перше, тяжкі турботи змалечку лягали на плечі. Нагодуй молодших діточок, вимети хату, принеси води, упорайся з городом, доглянь за худобою… А батьки гнуться з ранку до вечора на панських ланах.

Виснажлива праця вкорочувала вік, губила молодість, забирала останні сили. Співчуває поет невсипущим господиням, трудівницям:

Ви в наймах  виросли чужії,

У наймах коси посивіють,

У наймах, сестри, й умрете!

А матір самого Шевченка «у могилу / нужда і праця положила»…

По-друге, соціальне пригноблення, тяжке становище в суспільстві змушувало жінку коритися суворим обставинам, виконувати чужу волю. Не мала вона, беззахисна, навіть у сім’ї підтримки. Так, батьки, дотримуючись патріархальних традицій, проганяли рідну дитину з дому, якщо та ставала покриткою… З відчаєм звертається Шевченко до нещасної:

Катерино! Серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

І навіть занапащену, бідну дівчину, робили винною у всьому:

«Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,

Коли не зуміла себе шанувать».

Нарешті, з «найбільшою пошаною й теплотою ставиться поет до образу «матері святої». На які лише жертви не здатна жінка, якщо любить свою дитину! «Каралась. / Весь вік в чужій хаті» наймичка Ганна. Пережила всі хресні муки Сина багатостраждальна Марія. Катерина, принижуючись, «бере шага, аж труситься», щоб не згинув із голоду Івась…

Солодовидченко Світлана,

учениця Солоницівської гімназії №3

Дергачівської районної ради

                            Учитель: Бондар Тетяна Анатоліївна

Найбільший прояв геніальності – у засіяній ниві

                                                      Хто хоче мати жито-пшеницю,

                                                      той має знати трійцю-правдицю:

                                                      перше – землю орати, друге –

                                                       зерном засівати, третє –

                                                      золоте колосся жати.

                                                                                   Народна творчість

Давно, іще з дитинства, пам’ятаю легенду, яка мене зворушила...

Щедрою була раніше природа. Люди жили поруч із густими, плодючими полями, що колосилися під лагідним небом улітку і взимку. Ніхто не турбувався, як слід вирощувати жито. Ниви й лани дарували повне колосся, золоте зерно… І жила собі родина, і завжди мала на столі свіжі, солодкі, гарячі паляниці. Кожен залюбки ними ласував, окрім наймолодшої дівчинки, яка терпіти не могла хліба.

Розгнівалася Земля на одне дитя, а покарала все людство, так що ми й досі мусимо сіяти, орати… Мабуть, саме тому хліб у народі називають святим.

Народжений у дзвоні серпів, шелесті снопів, гудінні вітряка; зарум’янений у печі, виплеканий з любов’ю трудящими руками, лежить хлібець на столі, як сонце… Зростила його матінка-природа, напоїла живою водою стрункий колос, щоб у хаті був і корж, і паляниця. Що ж, недарма бажають на Різдво й Новий рік «жита, пшениці і всякої пашниці».

Варто пам’ятати: не любить хліб ледарів! Земля годує лише тих, котрі варті справді її щедрот.

Перелоги орать,

Думать, сіять, не ждать

І посіяне жать

Роботящим рукам, – заповідає Тарас Шевченко. «Мусій, гречку сій, коли хочеш кашу їсти», – повчає народна творчість, мудрість віків. Того не обділить природа, хто не жалкує для неї сил, вкладає у свою працю любов, турботу, натхнення.

Ми, діти Землі, не все можемо так просто брати, тому в роботі хлібороба, що присвятив їй свою долю, криється справжня геніальність. З маленької паляниці теж починається життя!

Отже, не дивно, що звучать ці слова, наче щира молитва:

Сійся, розвийся,

Колосом завийся,

Засівайся, ниво,

Шлейко Анна ,

учениця Харківської гімназії №6

«Маріїнська гімназія»

                            Учитель: Ляшенко Марія Іванівна

Якими бачить Україну та українців Тарас Шевченко?

У мальовничому куточку нашої держави, на Чернечій горі, спить вічним сном наш Великий Кобзар. Знизу несе свої води могутній Дніпро, а з гори видно і «лани широкополі», і милу серцю Україну. Як мріяв, як заповідав.

Майже все своє життя Шевченко прожив за межами Батьківщини, але ніколи не забував її. Не забував він і своїх земляків – українців. Образи України й рідних людей змальовані в усіх його творах.

Уже в ранній творчості Шевченка перед нами постає козак-лицар, наділений надзвичайною силою та мужністю, непримиренний у боротьбі. Гордий, сильний, як лев, козак був гідним прикладом для наслідування. Була колись і слава, і воля, але все це в минулому:

Було колись панували,

Та більше не будем.

На місцях славетних боїв чорніють могили, а над «лицарськими синами» панують злії люди»:

…скрізь у славній Україні

людей у ярма запрягли

Пани лукаві».

Немає більше зелених садочків – повсихали, біленькі хати – повалялись, «ставки бур’яном поросли», а люди «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Кобзар докоряє українцям за бездіяльність, пасивність.

У своїй знаменитій поемі «І мертвим, і живим…» митець засуджує українське панство й перевертнів за те, що вони цураються України, своїх «братів незрячих гречкосіїв», зневажають українську мову, культуру, низько схиляються перед чужими:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра.

Кобзар закликає не цуратися рідного народу, мови.

Лише коли збудуться всі поетові бажання, коли обіймуть «найменшого брата», тоді настануть для України найкращі часи, і «світ тихий, невечірній ясно засіяє».

Смоленцева Анастасія,

учениця 8 класу Лозівської гімназії

                                     Учитель: Гаража Катерина Вікторівна

Якими бачить Україну та українців Тарас Шевченко?

Чи замислювалися ви, навіщо ми прийшли в цей світ? Я вважаю, що живемо ми для того, аби залишити після себе слід. І не обов’язково в історії. Треба прожити життя так, щоб залишити слід у серцях людей.

Та чи кожного українця можна назвати патріотом своєї країни? Звичайно, ні. Бо ж патріот – людина, готова на все заради своєї Батьківщини. Патріот – це той, хто не тільки словами, а й учинками доводить, що справді любить свою країну. Безумовно, справжнім патріотом України, людиною, яка навіки залишила слід у серцях людей, є Тарас Шевченко. Він готовий був віддати своє життя за Вітчизну.

Якою ж постає Україна та її народ у творах Кобзаря? Читаючи їх, ми собі уявляємо й уярмлених кріпаків, і ледь живу жінку, яка «на панщині пшеницю жала». І Шевченко справді показував, як люди, котрі працювали на панів, мріяли про свободу, про власну землю, про щастя: своє і своїх дітей.

Україна постає перед нами країною, яку гноблять, де забороняють рідну мову. Тут люди повинні коритися панам. І так прикро, так боляче стає через те, що українців принижують, не вважають за людей.

Правильно говорять: «Україна – це країна, де найбільше люблять волю й найменше мають її». У творах Тараса Шевченка українці мріють про свободу своєї держави й борються за неї, не бояться пролити власну кров, адже вони – мужній, сильний, вольовий народ.

Отже, у поезіях Кобзаря Україна та її народ – нещасні й невільні. Але Тарас Григорович вірить, що настане час – і Україна отримає незалежність, а люди – волю. Тому й дає митець нам слушну пораду:

Псьота Тетяна,

учениця Пісочинського колегіуму

Харківської районної ради

                                     Учитель: Сидоренко Лідія Олександрівна

Обраний часом

З уквітчаного портрета пильно дивляться на мене очі великого Кобзаря. У тому погляді все: і незламна мужність, і тверда воля, і бунтівний дух, гіркий біль і світла віра.

На долю великого поета й художника випало багато випробувань: кріпацтво, раннє сирітство, вогкі каземати ІІІ відділення, заслання, огидна солдатчина, гірка самотність.

Над головою Тараса Шевченка свистів кривавий панський батіг, шаленіли жорстокі вітри Аральського моря, гриміли глумливі слова офіцерів Орської фортеці.

Кобзарю вдалося звільнитися з кріпацтва. А як же Україна? Знедолена, рясно полита кривавими сльозами кріпаків рідна земля?

Тарас Шевченко стає членом Кирило-Мефодіївського товариства, метою якого було визволення України з-під царського гніту.

Революційні ідеї та вірші привели Кобзаря в оренбурзькі степи. Несприятливий клімат та огидна солдатчина із молодого поета зробили діда.

Але Тарас Шевченко не скорився, не зрікся рядків:

…Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

         У творах Тараса Шевченка Україна постає заплаканою жінкою-кріпачкою, а українці – народом, який має силу, світлий розум, мужність і наполегливість, але не може скинути з себе рабське ярмо.

         Філософи запевняють нас, що не так важливо, у який час ти народився й жив, як те, якою ти був людиною, чи зміг зберегти чистоту, доброту й мужність серця.